«Швейцария для всех» предлагает познакомиться с переводами из украинской поэзии и оригиналами стихотворений. Автор переводов российский философ Владимир Порус.

Сергей Жадан

***

Тебе по линиям гадают —
Сулят удачу и покой.
Ты только глянь, как кислотой
Горячей Бог рубцы стирает.

Рога сквозь череп — динь да донь,
Твой шаг размерен, круп не гнется.
И линия судьбы вопьется
В твою ладонь.

***

Тобі гадають на руці,
тобі щастить — все гарно й просто.
Поглянь, як розігрітим оцтом
стирає Бог свої рубці.



Твоя хода важка й тривка.
Тобі крізь череп б’ються роги.
І тонко губляться дороги
в твоїх руках.





Атеизм

I.

Ты всегда знала
это добром не кончится
Мария

Но вот вымя его сердца
Истекает молоком боли

И просидев над ним
всю ночь под дождем и ветром
чувствуешь как твоя кожа
покрывается как загаром
ржавчиной безверия

Ты внимательно смотришь
на шрам от поцелуя ученика
что горит на его небритой щеке
как след тупой бритвы

И твои руки еще долго
будут разить бензином
каким ты сжигала
наши города

Атеїзм

I.

Ти завжди ставилась
до цього з підозрою
Маріє

Але ось вим’я його серця
стікає молоком болю

І ти просидівши біля нього
ніч на дощі і вітрі
відчуваєш як твоя шкіра
мов засмагою береться іржею
зневіри

Ти уважно розглядаєш
рубець від поцілунку учня
що червоніє на його неголеній щоці
мов слід тупого леза

І твої руки ще довго
будуть пахнути бензином
яким ти палила
наші міста

***

Прифронтовой поселок в канун Рождества
Снег чернеет, как отрезанная голова.
Народ валит в церковь, а молитв не знает,
Сонные попы поют, люди повторяют,
Плачут по убитым, кто в бою, кто сам,
Мария вторит сиротам и вдовцам.

А в церкви все люди похожи на детей:
Только нам и надо, что благих вестей.
Знаем, Бог не выдаст, не съест Сатана,
Вьюга волчью песню свою завела,
Грохнет канонада, хозяйка зовет гостей,
И волы проснулись — надышать тепла.

А смерть стоит за дверьми и спокойно ждет.
Все Евангелия знает она наперед,
Шамкает и щерится над Словом Святым.
Деяния апостолов – сомнений дым,
а людская вера – остывшая зола.
— На вашу любовь, — говорит, — не хватает зла.

Мудрецы-старики – у них псалтирь в руках,
Седые полковники – шрамы на щеках,
Пехотинцы, пушкари, писари в толпе —
Вроде бы вместе, но всяк сам по себе,
Знаменосцы-ветераны, голь фронтовая
Стоят при алтаре, словно ждут трамвая.

Радеют крестьяне из дальних дремучих сел,
И мещане радеют, никто не присел,
Радеют дьячки, лирники, бандуристы,
Мироносицы внизу поют, сверху – хористы.
Гости чинно садятся за праздничный стол,
И фальшивят безбожно штрафники и штабисты.



Кто из вас уцелеет до весны, мужики?
Кто переплывет на другой берег реки?
Кто на снег упадет, кто уйдет под лед,
Кого в море снесет, кого рак сожрет.
Кто кровью окрасит солончаки,
Чей последний крик ворон себе возьмет?





А смерть все в поле ждет, не заходит в дом,
К ней подходит ребенок, говорит – Пойдем,
Не из страха перед тобой, не пощады ради
Покажу тебе наши тайники и клады.
Светит золотом небо в доме моем,
В птичьем гнезде и в жилище гада.

… Много их тут, радеющих и смурных,
Но пока она тоже стоит средь них,
И с ними, кто смеется и плачет, поет,
Смерть побоится, сюда не войдет,
Не будет горя, убитых, больных.
Горят огни,
Засыпают волы,
Вьюга метет.

Февраль 2015

***

Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей:
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, — говорить, — не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники зі шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці
стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім, ходім,
покажу тобі наші статки й комори,
у мене, — говорить, — немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».

…Їх тут стільки стоїть — радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними —
з усіма радісними, усіма сумними —
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

Лютий 2015

***

Магдалина
(фрагмент)

Нет, Мария, не надейся, ты не при делах.
Не видать тебе удачи, хоть всю ночь простой.
Мужикам сегодня в ласке не топить свой страх,
Ты напрасно ждешь клиента, завтра День Святой.

В эту ночь любви не надо, завтра Рождество,
Значит, хочется надежды, мира, тишины,
А любовь, она не в радость, злое колдовство,
Вознесет, а после сбросит в бездну с вышины.

Продаешь ты, словно рыбу, нежность щек своих,
Но товар не пахнет морем, он слезой полит.
А мужчины слез не любят, пожалей ты их,
Недосуг им разбираться, где чего болит.

То ли сердце, то ли ноги, не один ли хрен,
Мы живем, чтоб просто выжить, грубо, без прикрас,
Ведь таких, как мы, прогонят от церковных стен,
Чтоб не плакали иконы, поглядев на нас.



Этой ночью ты без дела, труд твой ни к чему.
До утра еще нескоро. Слышишь, как поют?
В храмах нынче патриоты молятся Ему,
На вокзалах атеисты с алкашами пьют.





Отдохни со мною, ладно? Просто отдохни.
Прислонись ко мне, не бойся и не жди обид.
Расскажу тебе тихонько про другие дни,
И о женщине далекой, что сейчас не спит.

Твои пальцы как ледышки, словно ты в ночи
Во студеном синем море среди рыб плыла.
А у той зимой под ветром руки горячи,
И от плеч ее прозрачных темнота светла.
Потому и ночь такая – реки и леса,

Ничего не надо, только б длилось волшебство.
Ей, конечно, тоже трудно – слышать голоса,
Но ей проще.
Она верит.
Ныне Рождество.

Новорожденный снег
Летит на окна и фонари,
заметает улицы и дворы.
ничего сейчас не говори,
не говори.
Расскажешь потом, сейчас забудь,
Зима вбирается в твою грудь.
Дрожит ночь, как овца,
Бьются сердца,
Бьются сердца.

***

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі
нічого не світить, скільки не стій на розі.
Де вони, ті рішучі і ті охочі —
чоловіки, що приходили в радості і тривозі.

На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,
на Різдво всі хочуть радості і надії.
А любов — це найпечальніше, що є в нашій мові,
найненадійніше, що можна винести в ці завії.

Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,
торгуй нею, як мідіями на причалі.
Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.
Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.

Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,
вони й життя живуть, аби долати свої перепони.
А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.
Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.

Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?
Ніч лише починається. Спробуй її переплисти.
До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.
А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.

Я можу дати тобі трішки перепочинку.
Просто поспи, без виснаження та отрути.
Хочеш, розповім тобі про одну жінку,
яка зараз теж, мабуть, не може заснути?

В тебе пальці такі темні, такі холодні,
ніби ти рибу в нічному потоці ловила.
А ось у неї навіть узимку теплі долоні,
і шкіра навіть вночі прозора й світла.
Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами.

І все, чого хочеш — трішки спокою, трішки тиші.
Їй теж зазвичай важко з її голосами.
Але нині Різдво.
Вона вірить.
Їй простіше.

Сніг народжується угорі.
Замітає вікна й ліхтарі,
замітає вулиці і двори.
Лише не говори,
не говори.
Розкажеш про себе потім.
Удень.
Зима торкається твоїх легень.
Ніч наполохана, як вівця.
Б’ються серця.
Б’ються серця.

***

Пока еще жажда тянет напиться,
И вера еще не совсем пропала,
Солнце чертит свой путь, как птица,
Время крадется хитрым шакалом.

Родина – шмон в ночных коридорах,
Теплые руки – морозный запах.
При попытке бегства от живодеров
Тебе, как щенку, перебили лапы.

Рвись, вырывайся из тьмы и тумана,
Грызи безнадеги гнойные грозди.
Я потом залечу твою рану,
Если сумею, если не поздно.

Тогда и увижу, пойму – заплачу,
Когда за тобою вырвусь отсюда,
Эту твою бездомность щенячью,
С детскою верой в чудо.

Всем вертухаям – с носом остаться,
Чтоб сами в свои капканы влезли.
Надо сражаться и подниматься,
Даже если убили. Если.

Звезды, что над головой повисли,
Глядишь, взорвутся, словно гранаты.
Сердце по жилам гоняет мысли,
Окровавленные, как солдаты.



Срастутся изломанные ключицы,
Шрамы запомнят боль от побоев.
Что-то с тобою должно случиться,
Что-то случилось уже с тобою.





Пока на дрязги душа не распалась,
Пока эту боль не простишь, не забудешь,
Пока эта чаша не расплескалась,
Пока ненавидишь. Покуда любишь.

2013

 

 

***

Доки тебе стереже твоя спрага,
доки тебе тримається віра,
сонце рухається з точністю птаха
і час підбирається з обережністю звіра.

Вітчизни пізня вокзальна облава,
теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
щеняти, що виривається з нічної облоги.

Виривайся, виривайся з ночі й туману,
вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
наскільки встигну, наскільки зумію.

Я потім зрозумію, потім побачу,
коли слідом за тобою вирвусь,
всю цю твою безпритульність псячу,
всю цю твою дитячу вірність.

Лишай ні з чим їхню підлу варту,
оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
якщо потому й доведеться впасти.

Зірки мають виснути над тобою,
або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
і переганяти її, переганяти.

Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.

Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.

2013

***

Запоры сломаны, скулят сторожевые.
И край потерян. Был – и нет следа.
А руки вымыть – в пригоршни живые
Струею рыжей ржавая вода.

Прищуришься — в дрожащей колымаге,
Прицелишься – а выстрела все нет.
Снежинок лёт,
и желтизна бумаги,
И на ладонях рыжий ржавый след.

***

Замки попсовано, і пси голодні —
Десь тут повинна бути межа.
Вмиваєш руки, та в теплі долоні
Сиплеться жовта іржа.

Наводиш приціли, та слабне зір.
І дивишся з-під перуки
Як падає сніг,
Як жовкне папір,
Як пахнуть іржею руки.

***

Все всегда оправданно с рожденья,
Всех дорог запутанная рвань,
Все твои шальные пробужденья
На вокзалах грязных спозарань.

Все надежды — мотыльки ночные —
Что летят на керосин луны.
Даже ноги сбитые, больные —
Жертвы недоказанной вины.

***

Все, як завжди, має виправдання —
Всі дороги — пройдені і зайві,
Всі важкі ранкові прокидання
На порожніх і брудних вокзалах,

Всі метелики надій, що вперто
Б’ються в лампу місяця прадавню,
Навіть ми, що встигли ноги стерти
На шляху до свого виправдання.

#

Владимир Порус
Сергей Жадан
Ольга Вартанян

Комментарий через Facebook