Ірина Берлянд: «Про «братський народ» вже соромно говорити»
Російська пропаганда використовує російську мову як зброю «руского міру». А які можливості української і російської мови як зброї проти російської пропаганди? Як це працює в Україні, Росії, за межами цих країн?
«Швейцарія для всіх» (Швейцария для всех) публікує розмову з Іриною Берлянд, авторкою книг «Загадки числа» і «Загадки слова», «Справа Бейліса: київський вимір», співупорядниці книг «Майдан. Свідчення. Допомога постраждалим», «Польська солідарність з Майданом» та інших. Ірина Берлянд працювала в дослідницькій групі Володимира Біблера «Діалог культур», займалася проблемами шкільної освіти, 8 років тому переїхала із Росії в Україну.
— Світ уважніше поглянув на Україну, коли Росія в черговий раз залила схід Європи кров’ю. Понад п’ять мільйонів українських громадян знайшли притулок від війни за межами України. Українська культура приходить до іноземних суспільств з людьми, українською мовою та перекладами, творами і концертами українських митців, українськими школами, українською кухнею, тощо. Що це означає для України?
Українців, які мешкали і працювали в Європі, українські пісні-танці, українську кухню, українську літературу, мистецтво світ більш-менш знав і раніше. Але це все здебільшого сприймалося або як російське, або як особа частина Росії, особливий варіант російської культури. Александр Геніс, російський письменник, есеїст і радіоведучий, свого часу так і написав: «Я люблю борщ, как прозу Гоголя и Булгакова, за украинский акцент и привкус. В географии российского подсознания Украина играет ту же роль, что Прованс во Франции. Поэтому есть что-то южное, теплое, щедрое в настоящем борще. В нем больше солнца, чем в наших щах, его состав сложнее солянки, и борщ, как Моцарт, никогда не надоедает». Ось так існувала Україна і на ментальній мапі європейців: багато європейців, які взагалі знали про існування України, сприймали її як частину Росії, як південний, а отже тепліший і яскравіший варіант Росії, як присмак і акцент.
Так, зазначу, здебільшого сприймали Україну і переважна більшість росіян, навіть після розпаду Радянського Союзу — як продовження Росії, як варіант Росії, як «іншу Росію» — а деякі сприймають її так й досі. Те ж саме спостерігається і за російськими кордонами. Багато не лише так званих пересічних громадян умовного Заходу, але й дослідники, фахівці з історії і культури Східної Європи, сприймали Радянський Союз як Росію, пострадянський простір як Росію, що розпалася, Україну — як частину Росії. Для декого з них це змінилося після Майдану, для когось стало предметом спеціальної рефлексії, як от наприклад для сучасного німецького історика Карла Шльогеля, який в передмові до своєї книжки «Український виклик: відкриття європейської країни» (Entscheidung in Kiew: Ukrainische Lektionen, 2015) докладно розповідає, як Майдан, анексія Криму, втручання Росії на сході України змусили його піддати ревізії свої уявлення щодо Росії і України. Але є багато європейців, яким Майдану і анексії Крима не вистачило, вони якщо взагалі замисливалися про це, то воліли вважати, що це «спор славян мєжду собой».
— Але ж після 24 лютого 2022 року у багатьох відкрились очі?
Так, потрохи відкриваються. Адже повномасштабне вторгнення Росії, геноцидну війни в Європі, жахливі бомбардування українських міст, сотні тисяч загиблих, скалічених, зниклих безвісті, мільйони біженців ігнорувати важкувато. І вже третій рік європейці відкривають для себе, що українці не лише мають музику, літературу, кухню і так далі, а що вони існують як окрема країна, нація, яка має свою історію (що драматично повʼязана з історією Росії, але не є її сторінкою), яка належить до європейської політичної традиції, від якої її намагалися і щосили намагаються відірвати, яка визначилася зі своїм проєктом майбутнього, окремого від Росії і протилежного сучасному російському проєкту — і яка готова цей вибір захищати навіть проти ворога, котрий набагато перевершує Україну за ресурсами.
Михаил Шишкин известен своей бескомпромиссной позицией по отношению к путинской агрессии. Недавно в независимом издательстве BAbook вышла его новая книга...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
7-8 июня в Швейцарии, в кантоне Во (фр. Waud, нем. Waadt) собирались поклонники авторской песни.
Генеральный прокурор Украины Андрей Костин сообщил, что в Донецкой области российские военные обезглавили украинского военнослужащего.
Итоговое коммюнике Саммита мира – международной конференции о мире в Украине, завершившейся в воскресенье в Швейцарии, поддержали 80 стран и...
По данным Госсекретариата по миграции в Швейцарии на начало октября 2023 года зарегистрировано более 65 700 временных переселенцев из Украины...
Созданная одной из первых в Швейцарии, русская школа «Детский городок» провела в конце января первую встречу выпускников. Идея возникла под занавес прошлого...
В книжках Иосифа Бродского этого произведения нет. Авторство стихотворения «На независимость Украины» долго оспаривалось, говорили, что это стилизация, что он такого...
Саме це, здається мені, є найважливішим відкриттям Заходу щодо України останніх двох з половиною років, а увага до власне української культури — є певною мірою вже наслідком.
Проте цей наслідок має й сам по собі назвичайне значення. Адже один з аргументів, який дуже часто використовують прихильники російської імперії в різних реїнкарнаціях — чи то у варіанті імперії Романових, чи то у варіанті СРСР, чи то «ліберальної імперії», яку намагалися будувати на пострадянському просторі російскі так звані системні ліберали, чи то теперішнього «руского міру» — апелює до Великої російської культури, яка нібито має надзвичайну цінність, якість і всесвітне значення, натомість українська культура начебто маленька, провінційна, нецікава світу, важлива лише для самих українців, допоки вони воліють обмежуватися своїм маленьким хуторським життям. Тож українці, якщо хочуть бути долучені до світової культури, мають стати частиною «руского міру». Цей аргумент миттево спростовується, якщо людина починає цікавитися українською культурою: чи то переклади української класики або сучасної поезії і прози, чи то театральні вистави, чи то вистави образотворчих мистецтв, музичні фестивали тощо.
— Що можна сказати саме важливе про взаємні відносини української та російської мови?
Російська мова протягом століть панувала в Україні як офіційна, мова діловодства, науки, вищої освіти, просвіченого класу, мова городян, міжнародного спілкування, «високої культури», щоб це не означало. Натомість українська мова сприймалася як мова села, малоосвічених селюків, тому культурна людина мусить її соромитися. Людина, що спілкується російською, мала начебто вищий статус. В радянські часи україномовні юнаки і дівчата, приїхавши з села в місто навчатися або працювати, дуже часто переходили з рідної української мови на російську, аби не здаватися темними селюками. Винятком були міста заходу країни, які не зазнали суцільної русіфікації, адже ця територия належала до Радянського союзу, реінкарнації Російської імперії, протягом лише двох поколінь, на відміну від кількох століть для центру і сходу України.
Зазначу, що так ставилися за Радянського союзу до української мови і культури не всі мешканці України, були дисиденти, які боролися за статус української мови і культури в період так званого застою, зазнали за це гонінь і переслідувань, і серед російськомовних інтелігентів були такі, що з повагою ставилися до української мови, володіли нею, знали українську історію і культуру, але вони були винятком. В Радянської Україні можна було спокійно жити і робити карʼєру, володіючи виключно російською, натомість україномовна людина, яка не володіла російською, майже не мала шансів на успішну карʼєру.
Отже російська мова була знаряддям знищення української ідентичності, перетворенням України на такий собі рускій Прованс.
— Зміни почалися, коли Україна вибрала незалежність 33 роки тому?
Так, ситуація почала потроху змінюватися після виникнення незалежної України, принаймні вивчення української в школі стало обовʼязковим, деякі виші (не всі) перейшли на викладання державною мовою. Але і тоді володіння державною мовою не було обовʼязковим навіть для державопосадовців і викладачів вишів.
Більш суттево змінилася ситуація під час і після Майдану 2013-14 років. Майдан був важливою віхою на шляху здобуття не формальної державної незалежності — її українці вже мали протягом 22 років — а національної ідентичності багатьма мешканцями України різного етнічного походження і різномовними. Так, російськомовні майданівці намагалися на Майдані розмовляти українською. Редагуючи свідчення учасників Майдану для книг, які ви згадали, я звернула на це увагу: деякі російськомовні автори, попри те, що їхня укаїнська була недосконалою — вони спілкувалися нею не зовсім вільно — бажали свідчити саме нею, деякі переходили під час інтерʼю з російської, яка була для них рідною і головною мовою спілкування, на українську, яка стала для них мовою Майдану, мовою гідності, мовою нової ідентичності, яка символізувала, крім іншого, шлях «геть від Москви».
— Але Україна не стала скрізь україномовною після Майдану…
Ні, не стала. В багатьох містах центру і сходу країни у побутовому спілкуванні сусідили дві мови, і часто переважала російська. Але змінився статус цих мов — не офіційний, а соціальний. Яскравим свідченням була для мене відповідь подруги, яка викладала в Харківському університеті. На моє запитання кількома рокамі після Майдана, коли обговорювався мовний закон, якою мовою спілкуються студенти і викладачі у стінах університету поза лекціями і семінарами, під час перерв, в рекреаціях, чи змінилася ситуація (а Харків, разом з Одесою, мали репутацію найменш українських, суцільно російськомовних, найбільш проросійських з великих міст України) — вона відповіла: я здебільшого чую, як і раніше, російську мову, але помітила одну вагому зміну: україномовні студенти з області, які, вступивши до університету, перейшли на спілкування російською, досі між собою спілкуються нею, але вони припинили соромʼязливо притишувати голос, відходити в бік, коли їм телефонують батьки з сіл або маленьких міст, з якими вони спілкуються українською. От вдумайтеся: знадобився Майдан, щоб студенти-українці припинили соромитися своїх україномовних родин!
Цей рух, ці зміни — і на законодвчому рівні, і в суспільній атмосфері, звісно, влаштовували не всіх. Люди, що були проти, керувалися різними мотивами і настроями: це були люди, налаштовані проросійськи і/або просовецьки, які були проти не лише курсу на українізацію публичного простору України, але й проти орієнтації на Європу, за союз із Росією; були люди, які за євроінтеграцію, але переконані, що двомовна європейська Україна, де на рівних правах співіснують російська і українська мови, краще, ніж «штучно дерусіфікована» Україна (адже дві мови краще ніж одна); і люди, які не мали ідеологічних переконань, але не хотіли нічого змінювати — наприклад, не хотіли вивчати і вдосконалювати свою українську мову, адже це потребувало ресурсів.
Була і є досі ще категорія людей, про яку скажу окремо. Це російськомовні українці, люди культури, чия діяльність була повʼязана з російською мовою: пісьменники, перекладачі, журналісти, актори, продюсери тощо — їхнє професійне життя було повʼязано зі спільним з Росією культурним простором. Їхня авдиторія — читачі, слухачі, глядачі, видавці — були здебільшого за поребриком. Російський ринок був до санкцій набагато більшим, аніж український. Ці люди після 24 лютого встали перед вибором. Деякі з них, щирі українські патріоти, не можуть і не хочуть видаваться в Росії, відвідувати Росію, брати участь в російських офіційних заходах, публікуватися в російських офіційних ЗМІ тощо. Все їхнє професійне життя підважено, вони не бачать професійного майбутнього в україномовній Україні, і я їм щиро співчуваю, але не можу підтримати їхній захист майбутньої двомовної України. Адже вони не хочуть усвідомити, що збереження двомовності буде збереженням нерівноправного статусу двох мов, заважатиме формуванню української національної свідмості, буде сприяти, навпаки, утриманню українців в спільному ментальному просторі з росіянами, в так званому «руском міре».
Генеральный прокурор Украины Андрей Костин сообщил, что в Донецкой области российские военные обезглавили украинского военнослужащего.
По данным Госсекретариата по миграции в Швейцарии на начало октября 2023 года зарегистрировано более 65 700 временных переселенцев из Украины...
Созданная одной из первых в Швейцарии, русская школа «Детский городок» провела в конце января первую встречу выпускников. Идея возникла под занавес прошлого...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
В книжках Иосифа Бродского этого произведения нет. Авторство стихотворения «На независимость Украины» долго оспаривалось, говорили, что это стилизация, что он такого...
Итоговое коммюнике Саммита мира – международной конференции о мире в Украине, завершившейся в воскресенье в Швейцарии, поддержали 80 стран и...
Михаил Шишкин известен своей бескомпромиссной позицией по отношению к путинской агрессии. Недавно в независимом издательстве BAbook вышла его новая книга...
7-8 июня в Швейцарии, в кантоне Во (фр. Waud, нем. Waadt) собирались поклонники авторской песни.
Все це гібридним образом поєднується з російською пропагандою, з провокаційними твердженнями, що нібито в Україні «запрєщают рускій язик», «прєслєдуют рускоязичних» — ці брехливі твердження не соромляться повторювати люди, які мешкають в Україні і вважають себе її патріотами. Звичайно, ніхто російську мову не забороняв і не забороняє. Її сфера в публічному просторі зменьшується, вона вже не скрізь панує, як колись, але ситуація ще далека від такої, яку я вважаю бажаною — коли дефолтною мовою, тобто мовою спілкування за замовчанням, в Україні буде українська (як в Польщі — польська, в Німеччині — німецька, в Румунії — румуньська і так далі), а російська буде однією з іноземних мов.
— Зараз кожний сто двадцятий мешканець Швейцарії з України, або моє українське коріння. І я була свідком, як деякі українці в побуті цькували співвітчизників за використання російської.
Звичайно, і в Україні також бувають побутові скандали, коли від людини вимагають спілкуватися тією мовою, якою вона не хоче, або не вміє, декому вигідно роздмуховувати свари. Але це маргінальні випадки, в Україні не переслідують людей за побутову російськомовність і тим більше не переслідують росіян за те, що вони є росіянами.
Я мушу зробити три пояснення щодо моментів, з якими часто стикаюся у зв’язку з хибним уявленням цієї теми.
Перше. Мовне питання не повʼязано з єтнічністю. Коли доводиться читати, що, мовляв, в Україні переслідують «рускіх і рускоязичних», це просто вражає неадекватністю. Українці — політична нація, йдеться про громадянську самоідентифікацію, а не про етнічне походження: багато українців російського, єврейського, вірменського, татарського і іншого походження визначилися як політичні українці, і в тому числі перешли на українську мову.
Друге. Часто чую паралель, глибоко хибну, на мій погляд. Говорячи позитивно або негативно про бажання українців дерусифікувати свою країну, деякі люди наводять як аргумент паралелі зі ставленням до німецької мови з боку покоління наших батьків і дідів, які билися на фронті Другої світової війни чи пережили окупацію гітлерівською Німеччиною. Гадаю, ця паралель геть неадекватна. Адже під час тієї війни для переважної більшості радянських людей німецька мова була іноземною, із 1941 року — мовою держави, яка напала на Радянський Союз, і водночас — мовою великої культури, з якою знайома була дуже, дуже незначна кількість освічених радянських людей.
В нас ситуація геть відмінна. Російська мова — не лише іноземна мова плюс мова держави, яка напала на Україну, як в минулу війну була німецька. Такою вона стала для когось в 2014-му, для когось в 2022-му. Але набагато раніше, протягом століть, російська мова була засобом витіснити і маргіналізувати українську мову, асимілювати українців, ліквідувати їх як окрему націю, перетворити їх на росіян. Мільйони українців були русифіковані, покоління були виховані на російській культурі — це свідомо робила Російська імперія, Радянський Союз і продовжували це робити, вже в незалежній Україні, прихильники «руского міру і одногонароду».
У німецької мови в країнах, що зазнали німецьку окупацію під час Другої світової, зокрема й в Україні, інша історія. Німецька не була рідною для вагомої частини радянського населення окупованої України, мало хто з того покоління володів нею вільно, пам’ятники діячам німецької культури не стояли майже в кожному радянському місті і селищі, німецька мова не була загальнозрозумілою мовою міжнаціонального спілкування в Радянському Союзі. Тож німецька була для переважної більшості наших батьків і дідусів виключно мовою окупантів і — для дуже небагатьох освічених — мовою іноземної культури, частини світової. Вона не була знаряддям колонізації, знищення або принаймні маргіналізації місцевих мов і культур, вона не робила окупантів і їхніх жертв одним народом хоча б у чиїйсь уяві.
Отже причин цуратися німецької мови під час війни, а особливо після капітуляції Німеччини, окуповані народи мали на порядок менше, ніж мають українці стосовно російської мови. Тож оці історії про тата чи бабусю, які воювали, чи зазнали окупації, чи втратили рідних — і попри те не переносили на німецьку мову ставлення до гітлерівського режиму, бо були розумні і свідомі того, що німецька мова і німецькі письменники не винуваті, або навпаки, до кінця життя не могли чути звуку німецької мови без нудоти і панічних атак, бо це була неконрольована реакція організму — вони взагали не мають сенса як аргумент, бо ситуація геть відмінна.
— Ваші батьки пережили Другу світову війну. Як ставилися до німецької в вашій сім’ї?
Наша сім’я єврейська. Наших родичів з київської частини сім’ї розстріляно в Бабиному Яру. Мій покійний тато український єврей і фронтовик. Він воював проти німців і мав родичів, які були знищені, і таких, які насилу виїхали з-під німецької окупації, але спокійно ставився до німецької мови і мені, малій, декламував німецькі вірші. І таких прикладів безліч. І насправді українця, який прожив все життя в Одесі чи Харкові, навряд чи буде нудити від звуків російської мови навіть після 24.02.2022 внаслідок неконтрольованої реакції організму, адже це часто його рідна мова, мова, яку він чув навколо себе все своє життя. І якщо ми прагнемо дерусифікації, то аргументи мають бути іншими.
Третє. Мені інколи доводиться читати у прихильників дерусифікації, що російська мова гірше за українську мову, що вона бідна на синоніми, що нею не можна висловити всі відтінки сенсу, що, зрештою, вона не словʼянська (!), гидка для слуху, натомість українська багата, милозвучна, і навіть отримала якесь місце на міжнародному конкурсі, є мало не найдавнішньою мовою світу та інше. Це, вибачте, нісенітниця.
Аргументи за дерусифікацію мають бути іншими.
Вони в нас є. Ставлення до російської мови як до такої, що її присутність в публічному просторі в Україні варто мінімізувати — цілком справедливо, на мій погляд, і виправдано не тим, що це мова держави, яка напала на нас і знищує нашу країну (сама по собі мова за це не відповідальна), і не тим, що вона «погана мова» (вона не погана, нею можна висловити все, нею написана якісна література, яка, сподіваюся, залишиться, коли зникне Російська імперія — так, прикиньте: Римська імперія зникла, а Катулл залишився), а тим, що ця мова досі, попри все, претендує на панування, на те, щоби бути «мовою межнаціональгого спілкування», і багато хто — і не лише з її носіїв — вважає російську в Україні загальнозрозумілою.
Російськомовність переважної більшості українців стоїть на заваді повному і остаточному розриву з Росією, сприйняттю українців як окремої нації. Росіяни почувають себе в Україні «уютно, по-домашнєму» зокрема саме через те, що тут російська є загальнозромілою мовою, нею вони можуть спілкуватися скрізь, а в багатьох українських містах російська є (або принаймні була донедавна) дефолтною мовою спілкування. І допоки російська мова не сприйматиметься в Україні як іноземна мова, а дефолтною мовою (тобто мовою, якою за замовчанням звертаються одне до одного незнайомі люди) буде не російська, а українська — доти завдання дерусифікації країни, на мою думку, буде актуальним, а заклики до підтримки суцільної двомовності країни небезпечними. Бо сьогодні володіння російською мовою всіма українцями служить способом підтримки спільного ментального простору українців та росіян, і це заважає остаточно розірвати пуповину, яка пов’язує Україну з колишньою метрополією, дистанціюватися остаточно та безповоротно від РФ. Впевнена, такий розрив життєво необхідний, тоді як інша поведінка небезпечна і неприродна.
— Російська пропаганда затято використовує заперечення самостійної української історії та культури, суверенної України для просування цілей загарбницької війни. При цьому російський шовінізм вигадав аж ніяк не Путін. Які прояви «постколоніального синдрому» в українському та російському суспільстві? І що про це відомо так званому вільному світі?
Російський шовінізм та імперськість вигадав не Путін. Концепцію єдиного російського народу, який складається з трьох гілок — великоросів, малоросів і білорусів — вигадав не Путін. Це глибоко вкорінено в традиції російської державності й суспільної думки. Переконання, що сама українська нація штучно створена чи то австрійцями, чи то німцями, чи то більшовиками, щоб ослабити Росію і «рускій мір», існували задовго до Путіна. Думку, що росіяни, українці і білоруси самою історією, близькою спорідненістю, нерозривними історичними, культурними, сімейними та іншими зв’язками приречені на спільну долю, протягом століть поділяли не лише провладні мислителі і ідеологи, а й опозиційні до російської влади, монархісти і республіканці, ліберали і консерватори, совецькі і антисовецькі діячи, праві і ліві — в цьому вони були єдині.
Генеральный прокурор Украины Андрей Костин сообщил, что в Донецкой области российские военные обезглавили украинского военнослужащего.
В книжках Иосифа Бродского этого произведения нет. Авторство стихотворения «На независимость Украины» долго оспаривалось, говорили, что это стилизация, что он такого...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
Итоговое коммюнике Саммита мира – международной конференции о мире в Украине, завершившейся в воскресенье в Швейцарии, поддержали 80 стран и...
Созданная одной из первых в Швейцарии, русская школа «Детский городок» провела в конце января первую встречу выпускников. Идея возникла под занавес прошлого...
Михаил Шишкин известен своей бескомпромиссной позицией по отношению к путинской агрессии. Недавно в независимом издательстве BAbook вышла его новая книга...
7-8 июня в Швейцарии, в кантоне Во (фр. Waud, нем. Waadt) собирались поклонники авторской песни.
По данным Госсекретариата по миграции в Швейцарии на начало октября 2023 года зарегистрировано более 65 700 временных переселенцев из Украины...
Пушкін навіть поляків вважав одним народом з росіянами і висловлював надію, що «славянские ручьи сольются в русском море». В ХХ столітті поляків російська громадськість вже «відпустила», тобто змирилася з тим, що поляки — окрема нація. Але щодо українців, то більшість росіян ще довго були нездатні примиритися з тим, причому — мені важливо на цьому наголосити — це не залежало від політичних переконань. Так, наприклад, російський монархіст Васілій Шульгін писав у брошурі «Украинствующие и мы»: «Украинство было изобретено поляками, поставлено на ноги австро-немцами, но консолидировано оно большевиками… придет пора, когда вместо лжи и человеконенавистничества украинствующих раскольников восторжествует правда, согласие и любовь под высокой рукой Единой Неразделимой России», — це 1939 рік. А ліберальний прогресивний російський мислитель Петр Струве писав в 1911 році: «Русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек, вступить в идейную борьбу с «украинством», как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории — общерусскую культуру».
Приказка «лібералізм російського ліберала закінчується на українському питанні» виявляється правильною й досі. І через століття ліберальний антивоєний антипутінський «проукраїнський» діяч російської культури Дмітрій Биков скаже: «Я очень разделяю мнение людей, которые уверены, что Украина — это неотъемлемая часть русского мира». І далі: «Да, конечно, но ведь, знаете, как сказал Тютчев: «Единство, — говорит оратор наших дней, — быть может спаяно железом лишь и кровью…» Но мы попробуем спаять его любовью, — и там увидим, что прочней…» Так давайте сковывать любовью, а не железом и кровью. Ведь Украина, в конце концов, вполне может быть частью этого русского мира, если этот русский мир не будет царством рабства, фарисейства, насилия и так далее. Все зависит от того, что вы предлагаете».
Це етер «Єха Москви», 13 травня 2015 ріку, і я так розумію, що ідея незалежної України, відокремленої від Росії, не налазила Бикову на голову. Зарахований два роки тому російською владою до іноагентів Дмітрій Биков, звичайно, проти війни і агресії, але не проти м’якого, лагідного поглинення України. Щоправда, пригнічений, шокований повномасштабним вторгненням Росії, 25 лютого 2022 року він побідкався в етері того ж «Єха Москви», програма «Один», що на багато років вперед розірвані зв’язки між росіянами і українцями. І навіть визнав відповідальність за це не лише Путіна, а й російської культури. Але вже 16 березня оговтався від шоку і в етері каналу «Популярная політіка» знову повернувся до свого звичного оптимістичного тону, впертих мрій про союз трьох народів. «Пока я совершенно солидарен с одним человеком, который написал, что настоящий новый славянский союз — это союз, возглавляемый Навальным, Зеленским и Колесниковой. И это будет не военный союз, а духовный. И я не просто хотел бы жить в таком. Я буду в нем жить, я это знаю!»
Російська пропаганда використовує цю вікову традицію російської думки — переконання, що Україна природним чином належить до «руского міру», що відірвати її від Росії можна лише штучно, і що в цьому зацікавлені ворожий до Росії Захід, українські націоналісти (яких називали, в різні часи, мазепінцями, петлюрівцями, тепер бандерівцями). Звичайно, українці мають своє наречіє, свою кухню і так далі — але на простір світової історії вони з’являються виключно в складі Росії — чи то як малоросійська гілка російського народу, разом із великоросами і білорусами, чи то як молодші партнери по створенню Російської імперії, чи то як діячі «Великої російської культури», серед яких досить багато етнічних українців і народжених в Україні представників інших етносів.
Згадка російської культури майже завжди супроводжується епітетом «Велікая». Російська культура — велика, українська культура — маленька. І ми чуємо такі голоси навіть всередині України — за століття існування України як провінції Російської імперії багато українців таки набули комплекс меншовартості. 33 роки тому розпався Радянський Союз, реінкарнація Російської імперії, 33 роки існують на його території незалежні країни, в тому числі Росія і Україна — але постколоніальний синдром досі дається взнаки. Довго після розпаду, ще донедавна існував спільний ментальний простір, в якому знаходилися мешканці колишніх радянських республік, а тепер незалежних країн. І це пов’язано не лише з мовою.
— Радянський період — це 70 років, три покоління. В СРСР був єдиний освітній стандарт. Люди в різних кінцях країни ходили по вулицям з однаковими назвами повз пам’ятників однакових вождів революції і героїв війни, відпочивали в парках імені Леніна і Горького, слухали таку ж саму музику, дивилися російські телеканали, ті ж самі фільми і серіали.
Так, ходили по Ленінській, Октябрьскій, Пушкінській, Толстого, повз пам’ятників Леніну, Пушкіну, Толстому. Це дуже важливо.
Росіяни звикли вважати Україну частиною Росії, звикли вважати її своєю, і навіть після здобуття Україною незалежності — і цьому причиною є не лише імперська пропаганда, яка навіює людям думку, що українці та росіяни — один народ. Справа в тому, що на цю ідею працював їхній власний досвід. Приїжджаючи вже після розпаду СРСР в незалежну Україну, до Києва, Харкова, Одеси чи Полтави, москвич, петербуржець, челябінець не відчував себе за кордоном, в іншій країні. Він або вона відчували не більше відмінностей зі своїм містом, ніж приїжджаючи, наприклад, до Воронежу — і не лише тому, що українські міста центра, півдня і сходу України були переважно російськомовними, а й тому, що люди, з якими приїжджий спілкувався, особливо літні, виросли на одних із ним книгах, музиці та кінофільмах, сміялися над тими ж анекдотами, читали ті ж часописи, дивилися однакові телеканали, демонстрували близькі та зрозумілі побутові звички.
Україна була присутня на «ментальній карті» росіянина, і була там помітна, але була присутня як щось своє, рідне, як та сама Росія, але тепліша, душевніша, по-південному розслаблена, така собі Росія-лайт. Розлучатися з цією ілюзорною Україною багатьом було боляче, і розпад СРСР багато хто переживав особливо болісно саме у зв’язку з відділенням України — втрачати Україну було більш шкода, ніж, наприклад, Литву, Грузію чи Таджикистан. Ще й тому, що суверенітет України означав хрест на Росії як на імперії — і багато хто це якщо й не розумів ясно, то якось підсвідомо відчував. А Майдан, різкий поворот України до Європи і війна, що почалася по тому, викликала у росіян справжній шок.
Росіяни в масі своїй не тільки не знають цієї нової України, але багато з них і не хочуть її знати. Свідомо чи ні, вони чіпляються за своє старе, імперське по суті уявлення про українців як «братський народ» (про один народ вже багато кому соромно говорити), а Україну — як частину «руского міру».
І це пов’язано з таким природним феноменом (частіше у росіян, рідше в українців): багато хто не помічає поступових, маленьких змін, повільного руху, натомість помічає, що щось відбулося, в ситуації кризи: Майдан, анексія Криму, повномасштабний напад Росії на Україну. Людям здається, що доти все було нормально, дружно жили, і тут раптом — далі, в залежності від переконань: раптом бандерівці-націоналісти, за заохочуванням з боку Заходу і/або на гроші Заходу, влаштували держпереворот і відірвали братів-українців від братських обіймів Росії; або раптом Путін захопив Крим, тим образив українців і відірвав їх від братських обіймів; або раптом постмайданівська влада запровадила хибну, ризиковану мовну політику, образив російськомовних мешканців України, і тим спровокувала Путіна; або Путін в 2022 році раптом здійснив повномасштабне вторгнення, розлютив українців… «Нічєго нє прєдвєщало», як то кажуть. А якщо б не відбулося тих трагічних, раптових, несподіваних подій, катастрофічних за своїми наслідками — то ми б досі мирно і дружно жили поруч. Звідси походить дивне сподівання, що «після війни», «після Путіна», «після зміни режиму в Росії» все повернеться, налагодиться, людей загиблих, звісно, не повернути, але оця трагічна прірва між «братськими народами» — вона зменшиться, а згодом зникне, розірване можна буде зшити, зламане — заросте, спільний простір, де ми всі так довго могли нібито чудово порозумітися, відновиться і тому подібне.
— Людині важко змінити світогляд, часом неможливо. Я знаю це на своїй родині. Моя мама була вчителькою і впевненою комуністкою, і коли світлий путь в комуністичний рай і Радянський Союз наказали довго жити, вона не змогла це порозуміти, швидко змарніла і померла рано.
На жаль, цей приклад типовий для нашого часу, у багатьох відсутнє розуміння, що це не якісь сумні події, що це невідворотній шлях розпаду імперії, що все це закономірно, і головне — як раніше вже ніколи не буде. Вільний світ, здається, теж воліє ховати голову в пісок, і якщо вже не намагається «зберегти лице Путіна», як два роки тому, але ще не готовий усвідомити, що цей Карфаген має бути зруйнований.
Парадоксальним чином і умовний вільний світ, і так званий Незахід, або Глобальний Південь, здебільшого і досі хибно сприймає Росію як правонаступницю СРСР, який під час холодної війни лицемірно позиціонував себе як борця проти імперіалізму, колоніалізму, захисника і покровителя народів, що боролися за унезалежнення, не усвідомлюючи, що саме Радянський Союз і, ще мабуть більшою мірою, нинішня Росія є колоніальною імперською державою, яка пригнічує корінні неросійські народи, позбавляє їх мови, культури, ідентичності.
Але потроху розуміння імперського характеру російської державності шириться, принаймні Європою. Варто згадати, що в резолюції «Проблеми безпеки і геополітичні виклики у регіоні ОБСЄ — 10 років збройної агресії РФ проти України», яку нещодавно ухвалила у Бухаресті Парламентська асамблея ОБСЄ, є пункти, що стосуються деколонізації РФ.
Процитую:
«32. Рішуче засуджує утиски та грубі порушення прав численних корінних народів у Російській Федерації. Ці колонізовані народи насильно русифіковуються, піддаються репресіям і дискримінації, позбавляються їхніх міжнародно визнаних людських, культурних, мовних та економічних прав. Вони також масово мобілізовуються для участі в агресивній війні Росії проти України, зазнаючи непропорційно високих військових втрат.
….
47. Враховуючи системну політику порушення прав людини і народів у Російській Федерації на шкоду її корінним народам, визнає цю політику колоніалістською та такою, що порушує основні декларації ООН і визнає, що деколонізація Російської Федерації є необхідною умовою для сталого миру».
— Коли говорять гармати, музи мовчать. Наскільки це справедливо для нинішньої війни? І, наприклад, українські поети Борис Херсонський та Олександр Кабанов пишуть так само і російською мовою. Які можливості є, щоб використовувати російську мову для захисту і перемоги України — як зброю проти російського агресора?
Ні, музи не мовчать. Ми в Україні бачимо, навпаки, сплеск активності муз. Ми щодня читаємо нові українські поезії, дізнаємося про вихід друком українських книг, оригінальних і перекладів, музичних альбомів, про фестивалі, театральні вистави, художні виставки. Назву кілька імен, і тільки поетів, що я особисто читаю регулярно: Марина Пономаренко, Галина Крук, Максим Кривцов, який загинув на війні на початку року. Деякі поети, прозаїки, музиканти, перекладачі, художники, танцюристи тощо воюють, вступивши до лав ЗСУ, дехто пише поезію і прозу в окопах, вона видається і читається.
Наш класик і вже відомий поза межами країни поет і прозаїк Сергій Жадан вступив до війська. Ми знаємо імена «улюбленців муз», що їх убила Росія: всі чули ім’я Васия Сліпака, видатного оперного співака, який мав блискучі перспективи світової кар’єри, але пішов боронити свою країну і загинув в 2016 році. Від початку повномасштабного вторгнення, крім вже згаданого Максима Кривцова, від рук окупантів загинули поети Гліб Бабич, Вікторія Амеліна, дитячий письменник Володимир Вакуленко, диригент Юрий Керпатенко, ще багато, багато інших. Росія убиває діячів української культури, і тих, хто вже проявив себе, і тих, хто міг би сформуватися як поет, актор, співак тощо — як колись під час Розстріляного Відродження.
Наші музи не мовчать. Ми спостерігаємо величезний, небачений сплеск зацікавленості в українській культурі, класиці в тому числі. Театральні зали, музеї, галереї повні, різні художні проекти проходять при аншлагах. Це співпало в часі з «кенселінгом» російської культури, і українці наче наново відкривають для себе українську класику, і шкодують, що були позбавлені цього раніше, намагаються надолужити втрачене.
По данным Госсекретариата по миграции в Швейцарии на начало октября 2023 года зарегистрировано более 65 700 временных переселенцев из Украины...
В книжках Иосифа Бродского этого произведения нет. Авторство стихотворения «На независимость Украины» долго оспаривалось, говорили, что это стилизация, что он такого...
Итоговое коммюнике Саммита мира – международной конференции о мире в Украине, завершившейся в воскресенье в Швейцарии, поддержали 80 стран и...
Унтервальден (нем. Unterwalden, фр. Unterwald) или «подлесье» – историческое название бывшего кантона и территории в Центральной Швейцарии, к югу от...
Генеральный прокурор Украины Андрей Костин сообщил, что в Донецкой области российские военные обезглавили украинского военнослужащего.
7-8 июня в Швейцарии, в кантоне Во (фр. Waud, нем. Waadt) собирались поклонники авторской песни.
Созданная одной из первых в Швейцарии, русская школа «Детский городок» провела в конце января первую встречу выпускников. Идея возникла под занавес прошлого...
Михаил Шишкин известен своей бескомпромиссной позицией по отношению к путинской агрессии. Недавно в независимом издательстве BAbook вышла его новая книга...
Є українські поети, що віршували і віршують російською. Колись вони, мешкая в Радянській, а пізніше і в незалежній Україні, були частиною процесу «соврємєнная русская літєратура», друкувалися в російських журналах, брали участь в російських фестивалях, отримували російські літературні премії, мали аудиторію, спільну з аудиторією їхніх російських колег. Тепер це неможливо, люди опинились перед драматичним вибором, дехто «перейшов на бік ворога». Згадані вами два поети, Херсонський і Кабанов, не могли цього зробити — вони українські патріоти, вони позиціонують себе саме як українські поети, що віршують російською.
Борис Херсонський, до речі, почав віршувати й українською кілька років тому, але все ж він, напевно, для себе і для читачів, перш за все, російськомовний український поет. Вони мають свою аудиторію серед українців і серед «хороших» (опозиційних, антивоєнних) росіян, їх перекладають іноземними мовами. Вони гарні поети, на мій погляд, але їхні виступи за збереження двомовності української культури, за російськомовну українську культуру я не підтримую, з причин, про які вже говорила. Я сподіваюсь, що через одно-два покоління більшість українців читатимуть російську поезію і прозу в українських перекладах, як сьогодні читають польську, німецьку, румунську, французьку й інші.
Вважаю, сам по собі той факт, що українці віршують російською, ніяк не може бути використаний як «зброя проти агресора» — але будь-яка мова є, в тому числі, інструмент для комунікації. Російською мовою, як і будь-якою іншою, можна викривати деспотичну імперську природу російської державності — Герцен і Бакунін робили це, ці постаті виглядають маргінальними на фоні набагато міцнішої імперської традиції в російській культурі, але вони росіяни і писали російською мовою. Російською мовою можна робити це і сьогодні, можна ревізувати сталі уявлення про історію, російську культуру, розвінчувати усталені міфи, можна зробити деколонізацію власної свідомості — для російської аудиторії.
Російська мова є таким собі койне (спільна мова, що служить засобом повсякденного спілкування між носіями різних мов чи діалектів. — Прим. ред.) для поневолених Росією народів, тож російською мовою їхні представники, які бажають визволення своїх народів, можуть комунікувати одне з одним. Форум вільних народів пост-Росії (Форум свободных народов пост-России) публікує свої документи російською і англійською. До речі, багато українців підтримують такі внутрішньо російські сепаратистські дезінтеграційні рухи, в тому числі на рівні парламентської групи. Тобто, російська мова може бути інструментом добра.
Але коли російською мовою волають на захист російської мови і культури, доводять, що в війні винний виключно Путін, а росіяни ні за що не відповідальні, що росіяни є головні жертви війни, фактично «нові євреї», яких цивілізований світ жене на смерть (наприклад, в зв’язку зі скасуванням полегшеного порядку оформлення шенгенських віз) — це просто ганебна ганьбища, — це не працює проти російської агресії. Коли щосили намагаються на Заході затягти на спільні майданчики «хороших» росіян і українців, щоб вони там спілкувалися російською мовою і солідарно виступали проти «путінської війни» — це не працює проти російської агресії. Натомість це підтримує геть хибну, але таку комфортну, таку бажану для багатьох думку, що ця війна — це якийсь прикрий казус, непорозуміння, яке можна вирішити діалогом, і якщо політики не хочуть чи не можуть порозумітися, то треба вдатися до народної дипломатії, і прості люди або діячи культури знайдуть спільну мову, і це допоможе зупинити війну.
Ні, це не допоможе зупинити війну. Війна розпочалася і триває не через те, що бракує розуміння між українцями і росіянами, а виключно через те, що люди, які мають владу в Росії (і це не якісь марсіяни, що окупували Росію, а режим, сформований всередині країни) не можуть змиритися з самим існуванням незалежної України, і їх в цьому підтримує значна частина населення. Як сказала Голда Меїр про свій народ, «ми хочемо жити, наші сусіди хочуть бачити нас мертвими — це залишає не надто багато простору для компромісів», — це можна сказати і про нашу ситуацію.
— Важко уявити, що всі жителі російської території після військової поразки миттєво відмовляться від путінської ідеї перетворення України на Росію. Наскільки можливо для російського суспільства використання німецького досвіду подолання наслідків нацизму?
Головне полягає в тому, що ми не знаємо, як і коли закінчиться війна. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, багатьом здавалося, і мені теж, що війна на кілька місяців, максимум — 2-3 роки, і що ця війна буде останньою російсько-українською війною. Тапер ми розуміємо: цілком можливо, що це війна на роки і десятиліття, на покоління. Чи збережуться країни, що сьогодні воюють? Та ж таки Росія — чи залишиться Росія на мапі світу? Після Першої світової війни розпалися 4 імперії, що воювали, і з’явилися нові держави. Після Другої світової війни також. Після холодної війни зник СРСР. Я не політичний аналітик, тим паче не прогност. Я думаю, що цей каРФаген має бути зруйнований, виходячи з того, що, по-перше, час імперій давно минув і, по-друге, уцілілий Карфаген з ядерною зброєю, правом вето в Радбезі ООН буде постійною загрозою не лише Україні, а світу — незалежно від режиму, який там пануватиме. Але я не знаю, не можу собі уявити, як саме і коли це може статися.
Я переконана, якщо є в нас союзники в середині Росії або серед російських громадян в еміграції, то це аж ніяк не ліберально антивоєнно антипутінські налоштовані москвичи, пітерці і мешканці інших російських мегаполісів, які вважають, що воює проти України Путін, або «режим», що війна має покінчити з «режимом», і переможцями у війні буде разом ПРБ — «прєкрасная Росія будущєго» — і Україна. Дійсні союзники суверенної і незалежної України — дезинтеграційні рухи поневолених народів Росії, які хочуть не «прєкрасной Росії будущєго, єдіної і неделімої», а кільканадцяти суверенних держав на демілітарізованій території нинішньої Росії. Я переконана, що воєнна і політична поразка Росії і її розпад в інтересах не лише України, а й вільного світу — і в інтересах мирного майбутнього великої частини населення самої Росії.
На жаль, цього не хочуть зрозуміти як майже всі росіяни, так і Захід. Так званий вільний світ також, здається, цю думку відштовхує від себе із усіх сил. Захід боїться розпаду Російської Федерації так само, як він боявся розпаду Російської імперії в 1918-му і боявся розпаду СРСР в 1991-му. Боявся, щосили намагався запобігти цьому і зберегти єдину неподільну Росію або Обновльоний Союз. Але це виявилось неможливим, довелося мати справу з імперією що розпадається. Я розумію, що історія не повторюється буквально, але все ж вона щось демонструє нам.
Люди, які заперечують імовірність і/або бажаність демонтажу Росії, як альтернативу пропонують зміну «режиму Путіна» при збереженні цілісності російської держави. Мене це дивує. Небажаність і нереалістичність розпаду Росії пояснюється тим, що ядерна зброя опиниться в руках неадекватів, а до того ж для розпаду немає жодних підстав. Але при тому вони сподіваються і/або вважають реалістичним, що всередині путінського режиму з’явиться Горбачов-2, який, подібно до Горбачова-1, забеспечить транзит влади, надасть Росії нового лиця, повернеться цим лицем до Заходу, і притому, на відміну від Горбачова-1, запобігне розпаду Росії, і ядерна зброя опиниться в чистих руках нового російського лідера з холодною головую і гарячим серцем. Але це не виглядає ані більш імовірним, ані більш бажаним — шансів на те, що після поразки зʼявиться «новий Горбі» і побудує ПРБ, безпечну для світу і дружню для сусідів, я вважаю близькими до нуля.
Я сподіваюся на військову поразку Росії, але я не можу уявити собі, якою саме вона буде — і дуже, дуже сумніваюся, що вона виглядатиме подібно до поразки Третього Райху. Тож, коли ми міркуємо про німецький досвід подолання нацизму і думаємо, чи годиться він для російського суспільства, треба дуже добре памʼятати, що «долати нацизм» німецьке суспільство почало в умовах окупації і не з власного бажання. Зцілення від нацизму взяло у німецької нації мінімум два покоління — а рашизм не менш небезпечна і важка хвороба, ніж нацизм.
Після поразки вся Німеччина була окупована, було демонтовано державу — всю, всі державні інституції, країна керувалася окупантами, воєнною адміністрацію, і денацифікація на початках була навʼязана ззовні, це не були заходи, ініційовані німецьким суспільством, участь в денацифікації була недобровільною (німців, наприклад, примушували переглядати хроніку про звірства їхнього режиму в обмін на продуктові карточки). Щоправда, німецькі інтелектуали, як Карл Яспес, Ханна Арендт відіграли важливу роль, зробили і опублікували свої рефлексії — але пізніше. В будь-якому разі, це завдання на покоління. Навряд чи німецький досвід можна буде напряму застосувати до населення Росії. Це справа російського суспільства, або того, чим воно стане «після війни», або того, що виникне на його місці.
— Війна закінчиться, і Путін із його злочинним режимом теж. На сучасній російській території житимуть люди. Чи могла б сприяти умиротворенню, попередженню реваншизму кримінальна відповідальність за заперечення геноциду Росії проти українців?
Коли ми говоримо про деколонізацію Росії, маємо розуміти, що різні проблеми будуть повʼязані з «дерашизацією» в російському і не російських суспільствах, наприклад татарському, якутському, чеченському та інших. Вільний світ має насамперед подбати, щоб від Росії — чи від того, що виникне на її нинішній території, — не виходила небезпека, загроза тероризму, ядерної війни тощо. Цьому можуть сприяти різні заходи з умиротворення людей, запобігання реваншизму, зокрема, можливо, й кримінальна відповідальність за заперечення геноциду Росії проти українців — хоча важливішим мені здається, щоб понесли справжню кримінальну відповідальність злочинці, які ВЖЕ скоїли злочин, розвʼязавши цю агресивну геноцидну війну — і це далеко не лише Путін і купка його поплічників. Але на мій погляд, головною запорукою сталого миру на цій землі є інше: щоб цю територію було демілітарізовано і денуклеаризовано; щоб Росію, якщо вона вже залишиться цілісною (або поки вона залишиться цілісною) було послаблено, щоб її можлива деструктивна поведінка в міжнародних організаціях не мала впливу. Це набагато важливіше, ніж стан російської суспільної думки.
Є росіяни, які це розуміють. Але одиниці, їх майже не чути.
- Ирина Берлянд: «Про «братский народ» уже стыдно говорить» - 15 июля 2024
- Ірина Берлянд: «Про «братський народ» вже соромно говорити» - 15 июля 2024
- Полина Зоммер и дискуссия «Россия вчера, сегодня, завтра» - 10 июля 2024
Ілюстрації:
Українська просвітниця, упорядниця і редакторка книжок Ірина Берлянд. (© Приватний архів)
Будинок у Києві, частково зруйнований 25 лютого 2022 року в наслідок ракетного обстрілу. (© Kyivcity.gov.ua, Creative Commons Attribution 4.0 International)
Оранжева революція, 22 листопада 2004 р. в Києві. Photo by: © Dr. Marion Duimel; November 22, C.E.2004, in Kyiv.
Євромайдан в Києві. 15 грудня 2023 р. (© DixonD, Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported)
Демонтаж пам’ятника Леніну в Хмельницькому, 2014 р. (Wikimedia Commons)
Демонтаж пам’ятника Олександру Пушкіну в Краматорську Донецької області, 30 грудня 2022 р. (Олександр Гончаренко, Facebook)
Пам’ятник Кирилу та Мефодію в Києві, захищений мішками з піском. 28 березня 2022 р. (© Kyivcity.gov.ua, Creative Commons Attribution 4.0 International)
Зенітний ракетний комплекс Patriot. 10 липня 2024 р. (© Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine, Creative Commons Attribution 4.0 International)
Поделитесь публикацией с друзьями